«Розширити виміри існування», або Українсько-вірменське співбуття Василя Куйбіди

289

Куйбіда В. Таїна слова / пер. з укр. Анушаван Месропян; іл. Борис Єґіазарян. Єреван: Едіт Прінт, 2021. 456 с.

Книга-білінгва Василя Куйбіди «Таїна слова» в українськомовному оригіналі й вірменському перекладі, яка щойно побачила світ, є далебі не пересічним явищем у літпроцесі, вітчизняному зосібна. У своєму набутку поет уже має двомовну українсько-польську версію («Топологія уяви», 2019), але взаємини двох сусідніх слов’янських народів і культур, здається, отримали повномасштабне й різногранне дослідження, а переклади з української польською і навпаки впродовж останніх років стали звичними. Тим часом далеко не кожен український автор може похизуватися, що його тексти сягнули орієнтального простору і стали доступними для східного реципієнта. Надто коли йдеться про вірменську інтерпретацію.

Про українсько-вірменські культурні взаємини, контактні, діалогічні, ба навіть типологічні зв’язки між двома народами я неодноразово констатувала раніше, спираючись головним чином на книги Арама Пачяна («Робінзон»), Левона Хечояна («Ладанові дерева»), Сони Ван («Лібрето для пустелі») і Бориса Єґіазаряна («Сорок джерел»). Усі чотири імені та видання стали відомими у вітчизняному просторі завдяки копіткій роботі перекладача Анушавана Месропяна – уродженця Вірменії, для котрого Україна впродовж тривалого часу є другою батьківщиною, а Львів – другим домом. Так само як Київ – для Бориса Єґіазаряна. Долі обох є вимовною ілюстрацією вірменсько-українського (чи й навпаки?) діалогу і, зрештою, культурного тандему. І А. Месропян, і Б. Єґіазарян зайняли свої «ніші» у виданні рецензованої книги В. Куйбіди: перший – як перекладач-інтерпретатор, другий – як художник-ілюстратор.

Думається, найкраще, найцікавіше, найрезонніше пізнавати постать митця (надто поета!) через його тексти, бо на відміну від прози, де авторові вдається відмежовуватися від себе, перевтілюватися в інші оболонки, проживати долі своїх героїв, у поезії це майже неможливо. В останній домінує справжнє, те, що не піддається свідомим корективам, раціональним маніпуляціям, проступає суть, «зерно» митця.

Дискурс Василя Куйбіди наскрізь «прошитий» філософічністю. Незважаючи на обсяг текстів (більших чи менших – є навіть 2- і 3-рядкові), їх характер (верлібри чи римовані), всі вони прочитуються як японські хоку чи персько-таджицькі рубаї.

Я сповідався осені…
Вона проймалася моїми зізнаннями.
Сльозилося небо, листя облітало,
а я все щиріше їй довірявся,
аж поки не випав сніг.
Уже потім, весною
подумав: які наслідки спричинила б моя сповідь,
якщо б її вислухав монах?

Цей 8-мирядковий вірш ілюструє, як простота мови злагоджено єднається зі складним змістом; перше увиразнює друге. Якщо в хоку, приміром, завше присутні слова, що є маркерами певної пори року, то тут прозираємо коловорот у природі, динаміку зміни сезонів. Осінь і весна як «проміжні» пори року артикульовані словесно, тимчасом зима прописується перифразом («випав сніг»). А може, то пізня осінь, детермінована снігом? Хтозна, але, так чи так, літо навмисно упущене…

Можна було б реалізувати підрахунок, представивши у висліді статистичні дані, скільки разів згадується та чи та пора року, бо, зрештою, ТЕКСТ В. Куйбіди навмисно чи мимохіть утілює міжпредметні зв’язки, є таким собі компаративним плетивом точних наук (фізико-математичні) і гуманітаристики в єдності з мистецьким ракурсом, який передбачає вихід за межі, руйнування теорій і аксіом, вивільнення від законів і канонів (бодай спробу до того всього!). У кожному разі найчастіше згадується ОСІНЬ як пора року з усіма властивими їй атрибутами, час розмислів і медитацій, етап долі, що уособлює зрілість, досвід, готує до зими, але й плекає пам’ять про літо.

Про Григорія Сковороду пишуть, що у ліриці він філософ, а у трактатах – поет. Подібне можемо сказати і про В. Куйбіду: його вірші є своєрідними філософськими розвідками, опусами, надто це стосується верлібристики. Кожен текст – лаконічний, концентрований виклад окремої істини, окремої правди життя (поетової та його ліричного героя), візії світу… Практично кожен текст дається до розщеплення на цитати, сентенції, які мають право бути афоризмами або ж які подумки виймаєш, аби їх потримати коло себе, в собі задля осмислення й кодування. Цю книгу не пробігти очима по діагоналі, не переглянути похапцем – її варто смакувати поволі, аби сповна збагнути й насолодитися сенсами й контекстами. Ця книга вимагає роботи душі, розуму, ба навіть підсвідомості, але всі ці потуги й зусилля того варті.

Поезія В. Куйбіди всуціль пронизана екзистенційними розмислами. Йдеться, зокрема, про пошуки сенсу буття. І хай навіть ліричний герой одверто й одчайдушно (а може, й претензійно!) заявляє: «Я себе ніколи не шукав, / Бо знаю – неодмінно знайду. / Головне: впізнати себе у велелюдному потоці, / Який пливе назустріч!» – це жодною мірою не свідчить, що пошуки себе вже завершені й поставлено остаточну крапку. Навпаки – ще треба вміти себе впізнати в натовпі, вирізнити на тлі натовпу, який заважає цьому пізнанню-впізнанню. Адже замість обличчя – тиша, глуха й терпка. А може, то лакуна, яку слід заповнити, поезією зокрема, «tabula rasa», яку варто «залити» текстом чи палітрою фарб?.. І знову ж таки ще треба підібрати свій ритм, своє слово, свій колір…

Розфарбовував тишу,
Але нічого не змінювалося.
Можливо, не ті кольори підбирав?
Можливо, пензлі були не ті?
Зміни своє бачення –
Візьмися за світло!

Наприкінці вірша поет вдається до неприхованого дидактизму, хоча такий виховний акцент, що є вкрай небажаним у тексті, стосується передовсім автора та його ліричного героя. Бо ж поезія – то власна візія світу, власна програма життєустрою, одна з множинних моделей буття. Зважся – й довірся поетові, відчуй себе його співавтором, пройди його стежками, пізнай його досвід, стань його співрозмовником… Адже поезія – то і є МОВА… Навчися її розпізнавати, чути її звуки, читати її букви, розуміти її слова, а головне – прозирати потаємне й закодоване… Поезія вміє промовляти голосом, який варто навчитися чути, й вона прагне почути голос того, хто поруч, того, хто напроти, того, котрий, як і вона, відкритий до світу.

Говори!
Дивися на зорі й промовляй…
Хай росте трава,
шелестить листя і
бесідують із тобою птахи.
Не мовчи!
Хай слова ще
піском на зубах, а ти говори,
щоб розширити виміри існування.

У цьому «докарантинному» вірші є щось таке, що пізнали й відчули ми згодом – у час вимушеної ізоляції, коли заново вчилися комунікувати між собою та зі світом, відчувати своє тіло, що, здавалося, встигло врости в закритий простір і боялося відкритого Всесвіту…

В. Куйбіда, як і його ліричний герой, либонь, знайшов гармонію, відчув твердь екватора, тож зізнається, що йому легко… Легко не чути зграї думок, зграї голосів, чути лише один-єдиний – ГОЛОС, якому віриш, якому довіряєш, на який спираєшся… Цей Голос є опорою завше й довічно (либонь, це знак того, що трансцендентне або екзистенційне буття стало явою, тут-присутністю). Але поет щиро переймається, як живеться й дихається іншим – тим, хто за бортом Ковчега… «Та як же важко тим, / у кому звучить багато голосів? / Яким треба бути сміливим, / щоб діяти не так, як радять сонми голосів?».

Зрештою, є не лише скупчення внутрішніх голосів, є ще голоси ззовні – за вікном, за порогом, за обрієм… Чи то так здається, що вони зовнішні, нетутешні, а насправді вони теж усередині – в горлі, серці, животі… Якщо ці голоси на відстані, з далекого дитинства, вплетені у волосся, занурені під шкіру, то чи є вони чужими й сторонніми? Либонь, дітьми ще не чуємо голосів ні дерев, ні комах, лише з віком вчимося їх уловлювати й розрізняти, тож ці голоси й мови зашиті в кожного з нас, як ляльку, кожен/кожна слугує для них сховком, криївкою, резонатором.

ЧАС і ПРОСТІР – домінанти, якими активно оперує автор, які прагне осягнути, пізнати їх цінність і взаємозв’язок. Подивляю, як ці філософські субстанції єднаються з поняттями дзеркала, гріха, як на очах добудовується світ – Космос В. Куйбіди. «Раніше я не мав / (чи так мені здавалось?) / ніякого стосунку / ні до часу, ні до простору, / бо був – дзеркалом…».

Маски – як окремі «Я» ліричного героя, окремі відщеплення, які міцно, а то й перманентно вгрузають у людське єство, яких годі позбутися або ж то тривалий і болісний процес. Що ж говорити про сліди? Іноді їх кортить залишити при собі, а вони навпаки розчиняються, як попіл силою вітру.

Поетів світ є майже винятково монологом, тут домінує «Я» ліричного героя. Прикметним є також апелювання до реципієнта, але вряди-годи зринає Інша чи Інший (категорії гендеру й віку розмиті й не визначені). Чоловік чи жінка, старший чи молодший – хтозна… Але те інше «Я» стає реальністю, присутністю – хай навіть ліричною…

В одному з віршів хистко прозирає дихотомія «чоловіче/жіноче», «маскулінне/фемінне», ба більше – ролі й стереотипи перерозподіляються, гендер набуває нового прочитання, тим самим ніби виправдовується первородний гріх, точніше провина Єви як жінки потроху стирається, нівелюється. Можливо, чоловіча інтерпретація виявиться іншою?.. «Я ніколи не шукав раю. / Не тому, що люблю клімат суворіший / Чи звик годуватися власною працею. / Боявся, що при зустрічі з жінкою / Раптом виявиться: змій – це я».

ПРОСТІР заповнюється (наповнюється?) слідами, словами, стихіями, птахами, метеликами, дорогами, стежками, травою… А головне – спогадами, до яких ліричний герой повертається або ж переживає ефект déjà vu: «Здається, я тут уже був. / Бо звідки ж у пам’яті сніг, / а у здогаді – тремкість. / Навсправжки був! / Інакше б я сюди ніколи не прийшов…» Заповнюється, а точніше твориться УЯВОЮ, бо й сила пам’яті, її тривалість і тривкість залежать від уяви. Так само, як часові й просторові орієнтири.

Світ стає ТЕКСТОМ, що читається… Але не кожному те дано, не кожному Всевишній наготував таку участь. Тож більшості світ видасться лише хаотичним набором слів.

Всесвіт не текст,
а сонмище слів!
Текстом він є тільки для того, хто читає.
Якщо текстів – безконечність,
чи означає це,
що Наповнювач Всесвіту словами
подбав і про існування такої ж кількості читачів?

У своїй знаковій книзі «Велика Магія» Елізабет Ґілберт констатує: «Творче життя – шлях для сміливих». Поезія нерідко вимагає ще більшої сміливості – і її творця, і реципієнта. Першому відвага потрібна задля звіряння, зізнання, публічного «розголосу» інтимного й потаємного, іншому – задля інтерпретації. Бо хоче того митець чи ні, але внутрішні конфлікти й душевні митарства таки проступають назовні, стають видимими сумніви й бентеги… Поезія, звісно, не дасть авторові стовідсоткової гарантії, що проблему вирішено, вагання подолано, душевні коливання нівельовано, але в кожному випадку вона скерує митця до спорідненої душі, яка зрозуміє і хай навіть подумки, але розділить наболіле…

Душі та віддзеркалення – безконечні!
Але якщо відрізнити реальне від уявленого – неможливо,
То віддзеркаленням чого є моя душа?
Чи вона – реальна?
Чи уявний – час?
І що тоді є хлібом для неї,
А що сіллю?

Поезія В. Куйбіди не лише торкає, а й припрошує постояти, побути поруч («Прийшов, як ніч приходить. / Слухати — нема що, / а бачити — тільки самотність»), допомогти знайти живу людську душу («Ти ж ішов до людей, / а тут — пустирище»), себе (а то найважче і не всім дається!): «Неможливе – можливо, / якщо заборони зовнішні. / Сміливо виходь за встановлені межі, / щоб зустрітися із собою ще незнаним. / Однак вчорашнім себе не зберегти. / Та й звідки ж тобі знати, / яким ти був учора / чи є сьогодні, / коли ти ще собою не став?».

З усіх стихій поет чи не найдужче увиразнює ВОГОНЬ і ВОДУ, наділяючи кожну з цих первин символічною семантикою. Перша традиційно уособлює сонце, життя, очищення, зцілення, пристрасті, внутрішню бурю. Вогонь нерідко досягає апогею, зрештою, проходить різні стадії – від жарини до полум’я й навпаки до диму, однак лишається те (особисте, затаєне), що не піддається цій стихії чи протистоїть їй, дарма що вона здатна знищувати (відкривати й викривати!) все на своєму шляху: «Перед тим, як стати осіннім димом, / я був гребенем полум’я… / Але не все звикає до вогню. / Щось мусить залишитися тінню».

Що ж до стихії води, то її сутність антиномічна, амбівалентна (жива/мертва, штиль/шторм), але в кожному разі природа її – нестала, мінлива. «Тоді я мав свою частиночку забуття. / Зберігав її як священну воду, / Що завше відгукувалася на ритми світла». Ці рядки потверджують, що плесо, як дзеркало, реагує на імпульси світла. (Тим світлом може бути, зокрема, спогад.) Модифікаціями води в рецепції В. Куйбіди слугують дощ і сніг. Перший особливо виразний, адже на відміну від снігу він швидше асоціюється з осінню. То чи ж випадково ліричний герой порівнює себе з дощем? Хай навіть за кілька віршів до того позиціонує себе вогнем… Пристрасті подолано, очищення пройдено, а рівновага досі не віднайдена, порожнеча набрякає подібно до намоклого опалого листя. І прийде час, коли вона (порожнеча) заповнить весь простір. Звідси – порожній дощ, порожня осінь. «Я – надлишок порожнечі», – заявлятиме ліричний герой. Між іншим, прозираємо зв’язок осені з вогнем: чи завдяки барвам, чи внутрішньому «гоготінню», але осінь може як спалахувати, так і дотлівати.

Ще одна стихія – повітря, до якої мають безпосередній стосунок ПТАХ і ВІТЕР. Ці образи цікаво й оригінально переплітаються в поетичному тексті: дається взнаки їх обопільна належність до однієї стихії чи варто шукати далі й глибше?.. «Із птахами прилетівши, / почуваєшся у цьому місті вітром». Птахи є виразниками людських душ, а також традиційно супроводжують душі померлих до Ирію; вони вхожі у світ Прав, обшир Неба. У поетових візіях птахи несуть ще й екзистенційне «навантаження»: «Я нічого не знаю про птахів. / Бачив лише, як вони летять. / Намагався їх усіляко привабити / І зрозуміти себе. / Але вони завжди зайняті летом. / Як же мені без них себе зрозуміти?».

Подібно до птаха вітер уособлює свободу, що є запорукою екзистенційного буття. Його сила дозволяє проникати в усі шпарини й просвіти, щоправда, іноді зостається лише він – вітер: «Де ж та щілина тепер? / Чому біля мене тільки вітер лишився?» Дощ так само має стосунок до сфери повітря, зрештою, і до інших трьох стихій (Вода, Земля, Вогонь), хоча щодо останньої (Вогню) не все однозначно, але в цьому й полягає інтрига, надто коли вона поетична.

«Єднальним» образом-символом, архетипом у текстах В. Куйбіди постає ДЕРЕВО; вимовним є зв’язок із міфологемою Світового Дерева, Дерева Роду, що сполучає 3 рівні, 3 світи: Прав (Небо, божественний), Яв (земний, люди, тварини), Нав (потойбіччя, підземний). «Без жодного звуку / пересуваються дерева. / Ці мандрівники, / покинувши мої сни, / розшукують місце гармонії. / Коли-небудь / котресь із них / таки прийде до мене / і стане в узголів’ї». Ліричний герой відчуває глибинний, сутнісний зв’язок із деревом, добачає аналогії між їхніми організмами, але має панічний, наближений до екзистенційного, страх: зупинка рівноцінна смерті; ще зарано вростати в землю, всотуючи її тишу.

Нерідко прозираємо якусь невагомість чи то непевність, хоча ліричний герой попередньо заявляє про опору під ногами. Утім, кожна твердь може гойдатися й колихатися, надто коли між Тут і Там пролягає велика дистанція, яку цілком не оскаржити силою пам’яті. Або ж коли мрія так і лишається мрією, хоча всі передумови й прелюдії реалізовано. Здається, з кожним віршем земля дедалі дужче розхитується, тим-то ліричний герой губить вектор, втрачає впевненість, відчуває сонми сумнівів і вагань, зокрема щодо основних життєвих віх, сподіваючись, що для когось вони стануть підказками чи дороговказами:

Яка необачність — народитися!
Який авантюризм — жити!
Тим більше, якщо не знаєш призначення смерті.
Збираю сумніви,
Щоб вони, покладені в торбу,
Що висить на дереві,
Для перехожих — ліхтарем служили.

В Євангелії від Іоанна мовиться: «На початку було Слово…» А що ж було раніше – до СЛОВА?.. Хаос? Порожнеча? Безгомінь? Це одне з тих метафізичних питань, які бентежать поета восени, коли шерех листя стає живою мовою. Тим більше спрага слова є перманентною й нездоланною, а сила його (слова) – безсумнівною: «Чи орієнтуватися на порожнечу простору? / Однаково. / Тіні зникли і зникло те, / З чого починається слово. / Та вони повернуться, / Коли знову листя стане їхніми голосами».

Цікавим у книзі В. Куйбіди є розмежування (свідоме чи випадкове?) синонімічних понять: горизонт, обрій, овид… Можливо, це авторська «родзинка», але в ході читання віршів реципієнт мимохіть починає теж уловлювати відмінності між цими образами. «Запливає сонце за горизонт, обрій розфарбовуючи…»; «і вже невідомо, де — обрій. / Чи можна знайти його на краю овиду…» Здається, цих маркерів небосхилу більше за згадки про Небо. І все ж, вони є – виразні й промовисті: «За шибами вечірніми / Велике небо. / Я його вивчаю — / Воно вивчає мене. / Розмова без слів між нами…».

Якщо мовити про категорію ЧАСу та її поетичну візію, то в книзі представлені всі три часові вектори: минуле – сьогодення – майбутнє. Зв’язок між темпоральними площинами – безумовний. Таким чином вибудовується тяглість поколінь і нескінченність людського буття. Але чи кожного зокрема, як це стверджує поет?.. Бути причетним означає відбутися – принаймні так заявляє автор. Утім, чи не найгіршим варіантом, так би мовити, глухим кутом для людського буття є безчасся, бо тоді губиться здатність самопізнання, самовдосконалення.

Як на мене, верлібристика В. Куйбіди (головним чином із 1-го розділу «Відбитки») «чіпляє» дужче за римовані вірші, вона є взірцем лапідарності змісту й форми, хай навіть нерідко це твори 6-, чи 8-, чи навіть 12-тирядкові, але за своєю філософічною наповненістю й проблемно-тематичним спектром вони вельми схожі на рубаї Омара Хаяма. Приміром, ось цей 7-мирядковий про амбівалентність світу й людського буття, про світло/темряву в собі й навколо: «Вороги надійніші від друзів. / Вони уважніші до тебе, / Довше пам’ятають. / І їх не змінити. / То ж вибирай: / чи маєш стати собі ворогом, / чи бути другом».

Подібно до персько-таджицького поета й українського «старчика» Г. Сковороди В. Куйбіда радить не гайнувати час, а цінувати кожну мить життя: «Не витрачай часу на роздуми, / бо коли заструменить золото осені – / не буде жодних сумнівів у тому, / що пережите / було не прологом до важливого, / а ним самим». Зрештою, навіть до одинокості слід ставитися бережливо й ощадно, бо її екзистенційна форма є обов’язковою сходинкою до істинного буття: «Не марнотрать самотність! / Бо коли поважчає тінь – / Повернуться межі / І твої зусилля абищо зрозуміти / Залишаться у їх проміжку…».

На відміну від 1-го розділу, 2-й («Розламаний простір») вміщує римовані вірші. Хоча філософічність не нівелюється, ритміка продукує ліризм і полегшує сприймання. Реципієнт мимохіть розслабляється, напруга спадає. І все ж мотиви повторюються, зв’язки простежуються. Помітно, що пласт римованої поезії первинніший за верлібристику, подеколи зустрічаються банальні рими на кшталт «небо/треба». Проте є низка сентенцій, метафоричних думок, які впадають в око й фіксують увагу читача: «Якщо ти голос осені зберіг, — Зима твого мовчання не осудить»; «Можливо, краще снігом промовчати, / Коли тебе окликують світи».

«Недописані листи» – 3-й розділ, де римовані тексти злагоджено єднаються з верлібрами. На відміну від 2-х попередніх, тут подибуємо відверто інтимні поезії («Ми довго чекали не ночі, лише насолоди…», «Пахло небо…»). В одному з віршів ліричний герой спонукає себе й вочевидь читача/слухача: «Розфарбуй весну / У веселку з відтінком надії». Яка вона – барва надії? У кожному разі саме в 3-му розділі книги чи не найбільше весняних мотивів, які не оскаржують екзистенційних інтенцій, концепту часовості, щемливості, присутніх у так званому (умовно!) осінньому циклі.

4-й розділ («Повернення») увиразнює силу пам’яті (генетичної, національної), розвиває мотиви дитинства, родинного гнізда, зв’язки «батьки – діти», поетично осмислює біль втрати батьків, а відтак, мотиви сирітства, провини й покути… Ліричний герой, як і автор, намагається спокутувати провину перед батьками, котрі вже відійшли в далекі засвіти, прагне висловити синівську любов, адже розуміє, що за життя батьків не зумів (не встиг?) зробити того сповна… І так зазвичай стається з кожним/кожною: лише з утратою ми прозріваємо й мудрішаємо… «Сьогодні і Різдво, і Великдень асоціюються з мамою і татом», – заявляє поет. Та чи не запізно спокутувати провину? Либонь, ні… Бо навіть ТАМ і ЗВІДТИ батьки все чують, знають і розуміють… А їхні голоси ніколи не стихають і не стираються, навпаки слугують дороговказами. І всі атрибути, що єднають нас із родинним гніздом, теж промовляють голосами батьків: «Я ріс разом із яблунями, / Що посадив батько. / Він старанно доглядав їхні крони. / Тепер батька нема, / Та є яблуні, / Що навчають / Не бути самотнім».

У кожному з 4-х вищезгаданих розділів прикметними є і громадянські, й біблійні мотиви, щоправда, в останньому (5-му), найменшому за обсягом («Посталі з руїн»), громадянська лірика стає домінантною.

Насамкінець підкреслю, що книга-білінгва Василя Куйбіди «Таїна слова» ілюструє, які круті шляхи проходить уява, в які сфери й площини вона сягає, аби стати ТЕКСТОМ, ПОЕЗІЄЮ, МИСТЕЦТВОМ… Доля поета щедра на викрутаси й маневри – усе заради НАТХНЕННЯ, задля ТВОРЧОСТІ… Варто лише глибше вдихнути, видихнути – сягнути у ПРОСТІР, аби осягнути СЕБЕ, СВІТ, знайти СЛОВО, пізнати СВІТЛО… Багатство УЯВИ, множинність ТРАЄКТОРІЙ, СВОБОДА РУХУ, сила ГОЛОСу – все те, що допомагає людині бути й величатися ПОЕТОМ…

Ганна Клименко-Синьоок,
кандидатка філологічних наук,
доцентка кафедри
української літератури та компаративістики

Черкаського національного університету
імені Богдана Хмельницького,

членкиня НСПУ

Leave a Reply