Петро Антип. Інтуїції історичного степу

307
«Коханці» (диптих; 2020), П. Антип

«Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.
І стугонять століття по мені»
(Борис Мозолевський)

Особа цього художника надзвичайна, дивовижна. Вся духовна постать Петра Антипа така мужня й дієва, така вольова і результативна. Він, як і майстри-інтелектуали Відродження, сміливо виступає з ординарного ряду тривіальностей. Відомо, що художники, як ті давні знакові майстри, стають універсальними виразниками мистецтва, та головне – свого часу. Саме такий і Петро Антип. Він – нащадок древнього українського роду – не тільки скульптор і живописець, але й успішний архітектор. А ще й письменник, котрий пише філософські казки-притчі для дітей, мов пілот Екзюпері.

Автопортрет (2017), П. Антип

Петро Антип – справжній. Тому Донбас, його степова Горлівка, Україна- батьківщина – це для нього справжнє осереддя духу. Якщо продовжувати таку поетичну хвилю, то Україна для нього – золота звитяга-Скіфія та співуча врочиста Земля козаків.

Грандіозна виставка майстра з Донбасу відбулася на неозорих трьох поверхах Українського дому в Києві. Це живопис, скульптура, графіка, архітектурні проєкти і макети, презентація книжки-казки.

Скіфи, сармати, амазонки, вічний Геродотовий спогад про Зевесів плуг, скинутий вниз, скіфському люду, знайшли своє рідне підґрунтя – його розлогий степ. Скіфські кургани височіють у степу, домінують, як і піраміди в пустелі.

«Кентавр та Ахілл» (2016), П. Антип

Тут у живописних роботах такі м’які рослинні згини людського тіла, трав’яне ложе для тіла… Степ – світ прозорих привидів із минулого та призабутого еллінами Елізіума, що показався в усій метафоричній складності одного разу здивованому художнику через спекотне полуденне марево як ностальгія, як полог майї. Художник повною мірою присутній у картині, немов прихований деміург цього простору.

Степ – вічний простір історичних конфліктів, двох світів, двох племен, їхніх номадичних устремлінь. Скіфські кургани, Кам’яна, Товста Могили, Солоха – це зачарування художника з дитячих часів… Хвилі кочівників постійно прокочувались у степу – може, тому й ця війна не хоче закінчуватися на донбаських полях аж до сьогодення. Боротьба в степах триває, тому так багато списів, мечів, шоломів, панцирів залишилися назавжди в полум’яних згинах «пониклої від жалості трави», як сказано в «Слові о полку Ігоревім»…

Із серії «Закохані» (2020), П. Антип

Настав час для казки, – якось вирішив художник. «Все вже було, і з цим нічого не вдієш», – так написав у своїй казці для рідного внука Петро. Ця казка – здавалося, втіха і настанова для дітей. Але це ще й мудра покірність своїй історії, якою вона є. І його меланхолійний погляд назад, наче на залишену домівку – здалека, з вечірнього козацького степу.

Петрогліфи Кам’яної могили промовляють до Петра на кожному кроці по його степу, вони для нього живі, дотепер актуальні письмена.

Живопис Петра: а каміння якось зависло, каміння не знайшло собі ніякого іншого прагматичного застосування, ніздрюваті хтонічні брили, наче в сюрреалістичному трансі, левітують без користі, без ваги й часу. Шпичачки, патички, шпажки, держаки, штанги, дивні довгасті бумеранги вертикалями чи горизонталями, навскоси заявляють про композиційне розміщення предмета чи інертного мовчазного каменя, про його архітектонічний корисний потенціал. Ніколи ще такий формальний прийом не був настільки цікавим і органічним, як у живописі Антипа.

В українських степах історичний грецький міф не зник назовсім – він присутній самим тільки контуром, як ареал на шкільній контурній карті. Боги й богині все ще показують там художнику свої звитяжні торси, там блукає Зевесів червоний бик і сполохана ним дівчина Європа. Троянський міф прогримів тут дивним видінням та й улігся з курявою в донецькому степу. Привабні сідниці й стиглі перса жінок, майже небесних богинь, а також жорсткі пласкі преси гомерівських героїв частенько побутують як традиційні принади його живопису. То грецька калокагатія, красива еллінська досконалість і рівновага етичних і тілесних цінностей. Це класичний побут людської краси.

Лаокоон із синами – це бідолашний троянець, батько нації, покараний пророк, зображений як вираз вічної драми і страждань війни в таких схожих на іліонські донбаських степах.

«Лаокоон» (2020), П. Антип

Інтуїції історичного степу, його батьківщини заволоділи уявою художника. Золоточашні скіфи чи підперезані злими мечами сармати заповнюють уяву, тривожними контурами залишаються в борні картини далеко, аж до горизонту… Битви і борня. Недарма колись Антип заснував скульптурний пленер «Український степ».

Іноді робота йде над артистичними спрощенням форми і навмисними «наївними» передачами змісту. Так, щоб створити фігуру амазонки верхи, скульптор комбінує сполучення кількох трикутних призм, одне на іншому, та й годі далі мудрувати на цьому…

«Скіфська Діана» (2016), П. Антип

Як Генрі Мур у Британії створив своїх сидячих королів і королев, досягаючи повною мірою натуральної єдності парних бронзових фігур із хвилястим кельтським ландшафтом, так і амазонки Антипа вторують донбаським курганам і териконам. Формальні прийоми тут присутні, та часто навмисно (саме для поетичності) ускладнюють прочитання образу.

Жіноча досконала, аж летюча, фігура, що рветься до бою, і споряджений до походу бойовий кінь – це його власна красива і звитяжна «Амазономахія». Любить амазонок Петро, любить цих хоробрих жінок у химерних обладунках із бронзи, безстрашних, голосних, верхи на розлючених могутніх конях…

Війна в степу триває – зараз вона нова, гібридна. Але картини Петра Антипа зображають ласкаві згини велетенських, мезозойських листів трави, втішні оази, що так цінує, любить, промовляє ними й культивує їх художник цього живого степу.

В Антипа (якщо говорити про його живопис) тверді вольові грані призм і гострих багатокутників наповнюють історичні вакууми степового простору. Абстрактні геометричні форми й кути створюють його власний обшир у степу. Це воля!

«Між минулим і прийдешнім» (2008 — 2020), П. Антип

Піраміди, що зависли в просторі живопису Антипа, досягають зображальної мети – і простір наповнюється масивною, метаісторичною, суцільно влитою, чималою мірою впевненою й апробованою «єгипетською», формою. Данина давній історії людства, адже був колись «час пірамід». Це той самий простір і той самий тривкий і щільний час золотих фараонів, що залишається вічно загадковим для нас, нащадків скіфів. Адже простір українського степу за тільки ери скіфів став формотворчим, активним, осмисленим, цивілізаційним рушієм, потоком, початком історії, турботливою справою ніжної музи Кліо…

«Війна – це батько всього, – сказав Геракліт Темний, діалектик, мудрець богині Артеміди Ефеської. З огляду на сьогоднішню українську дійсність, доводиться з повагою вислухати філософа. – А життя – це боротьба, це постійна битва, це те полум’я, яке то розгоряється, то згасає».

Скульптурне підґрунтя Антипового живопису завжди відчувається в архітектоніці, точній рівновазі мас, внутрішній напрузі каркаса, в ризикованих об’ємах недитячою серйозністю матеріалу.

Гідна особливої уваги непривітна, непіддатлива, насуплена матерія засмаглих степових номадів та їх курганних сторожових скульптур – скіфських баб.

«Пам’ятник каменю» (2003), П. Антип

Живопису Петра притаманні густа наївна серйозність та послідовність картинного втілення, захопливі еротичні вигадки рисунка і лункий виклик активної колірної плями. А загальна колірна гама в нього майже фрескового, венеційського торжества…

Зображення Антипа нагадують про цінності цілого народу, про його священні еволюції, віру, хоча Петро – тільки художник і не здатен воскресити такий колишній релігійний синкретизм повною мірою. Та й хіба конче потрібно таке зараз нам, тим, що вже штурмують Марс?

Петро Антип збагатив традицію фігуративної монументальної пластики новими (чи, може, палеолітично-старими?) художніми методами формоутворення. В його уяві домінує петрос-камінь. Камінь-петрос завжди так вперто явлений і в картині, адже це для нього як авторське Alter Еgo. Але ж мистецтво, як відомо, ходить по спіралі…

Мета сучасного скульптора – передача взаємодії геометризованої пластичної маси (тулуба ідола), тобто притаманного йому традиційного ейдосу, і буремного ворожого простору, а саме – щемних історичних протягів, що століттями оточують таку скульптуру. Адже скіфські баби V ст. до Р. Х. зазнали подальших перипетій історії України, навіть колективізації, до сьогодні. Вирішальне значення надається пошуку універсальної позачасової й багатозначної форми, її органічності з навколишнім простором.

Антип шукає новітні виразності простору – значить, майстер шукає це щось невимовне в собі. Й такого невимовного завжди багато у творчих особистостей, це властиво кожному великому художнику. Може, йому здається, що треба ще раз собі пояснити, спробувати втілити варіант і охопити поглядом знайдене і виказане. Щоб легко йти далі потім. Тобто послідовно, академічно і виразно створити особистий антипівський, «донбаський» епос.

Із серії «Ми» (2018), П. Антип

А людина в природі, людина в соціумі, людина у вирі вічної історії – це стихія, дія, вимушена творча мука і непроста колізія художника… Як номадична кінострічка природженого степовика.

Тут виказується природний космополітизм художника – вся новітня скульптура майстра спирається на безперечні знахідки геніїв XX століття – О. Архипенка, К. Бранкузі, Г. Мура, П. Пікассо. Тільки зараз стала актуальною їхня мова, зрозуміла вже для всіх. Це мистецтво на межі абстрактного, мистецтво модернового, що створює свій новітній простір і час. І Петро Антип на диво гідно тримає діалог із майстрами світової скульптури – на рівних.

Сам художник Петро Антип – це статний чоловік-красень, магічно могутній в усі часи свого життя. Цікаві його пошуки, труд, самовіддана праця. В ньому навіть підозрюють виняткового польського шляхтича, щоб пояснити його несвідому владу над душами людей… А яке талановите і живе все те, що зроблене руками мистця! Історично закономірне, необхідне, прекрасне. Але така підозра про якусь чужоземну шляхту походить від недовіри до власної української статі – генези і його власної переконливої харизми.

Дмитро Корсунь, арткритик

Leave a Reply